ЦеркваНовиниСтаттіІнтерв'юГалереяРесурсиАвтори 
Календар 

Православіє 
 Основи віри
 Церква

Літопис 
 Новини
 Міжнародні новини

Галерея 
 Події

Письмена 
 Храми і монастирі
 Церковна історія
 Богословіє
 Філософія, культура
 Православний погляд
 Православіє і педагогика
 Молодіжне служіння
 Церква і суспільство
 Порада мирянину
 Суспільство про Церкву
 Церква і держава
 Міжконфесійні відносини
 Розколи
 Єресі та секти
 Подія
 Ювілей
 Дата
 Люди Божі

Слово 
 Слово пастиря
 Інтерв'ю

Православний світ 
 Ресурси
 Нове у мережі
 Періодичні видання
 Православний ефір
 Релігійна статистика
 Электронная лавка
 Бібліотека

Послух 
 Автори

 Володимир СВИСТУН.   Полікарп Сікорський: “Дякуючи Адольфу Гітлеру, ми, українці, куємо свою долю”

Полікарпа Сікорського вважають своїм предтечею сучасні розколоначальники та єресіархи — так званий автокефальний “архієпископ” Ігор Ісіченко та анафемований капешний “патріарх” Михайло Денисенко (Філарет). Ким же він був насправді? Історії відома зловіща роль уніатів, які “духовно окормляли” каральні загони та дивізію СС “Галичина”. Менш висвітлена співпраця лідерів автокефального руху з нацистською владою. Архівні документи дозволяють пролити світло і на це питання.

Напередодні Хрещенського Святвечора, 13 січня 1944-го року, останній “єпископ” УАПЦ поспішно залишав свою кафедру. Нашвидкуруч були завантажені реліквії, цінності, особисті речі. Через декілька днів, з наближенням радянських військ, “митрополит Луцький і Ковельський” Полікарп Сікорський назавжди покинув Україну.

З його від’їздом, що відділяється від нашого часу відрізком історії рівно у 60 років, закрилась ще одна таємнича та в багатьох аспектах суперечлива сторінка з історії Православ’я на нашій землі. Чому таємнича? За наказом “Адміністратора Автокефальної Православної Церкви на визволених українських землях” у день від’їзду перед дверима єпархіального управління був спалений весь архів УАПЦ. Більш цінні документи поглинув вогонь у Варшаві. Туди ще з осені 1943-го року масово став прибувати полікарпівський єпископат, який зі своїм главою згодом перебереться у Німеччину, а далі на Захід, де розпочне нове існування.

Майже повна відсутність документальних даних про діяльність Полікарпа Сікорського та ієрархії УАПЦ так званої “другої хвилі” у роки Великої Вітчизняної дозволяє у наш час декотрим історикам спекулювати багатьма подіями, фактами та неоднозначними громадсько-політичними поглядами духовенства того часу. Особливо тоді, коли діяльність тієї чи іншої одіозної особистості вдається вибілити заслугами перед Православ’ям у роки приналежності до канонічної Церкви.

Як відомо, Полікарп Сікорський народився у 1875 році на Київщині. Після закінчення Київської духовної семінарії у 1906-му він — вільний слухач юридичного факультету Київського університету, згодом столоначальник при Духовній консисторії. З 1917-го — активний співробітник міністерства Сповідань при уряді Петлюри. Разом з іншими урядовцями емігрує у Польщу, де 1922 року приймає чернечий постриг і незабаром возводиться у сан архімандрита. У квітні 1932-го він стає єпископом Польської Православної Церкви з кафедрою у місті Луцьку. Там зустрічає війну.

Саме завдяки йому друга хвиля автокефального розколу знайшла у ньому преємственність у Польської Автокефальної Церкви. Завдяки його безпосередній участі, так званий Пінський собор, який проголосив Полікарпа першоієрархом УАПЦ (лютий 1942 року), визнав і спадок “липківщини”, і тому прийняв самосвятську ієрархію у сущому сані.

Його протиканонічні дії змусили митрополита Сергія (Страгородського) зв’язатись з Антіохійським та Єрусалимським Патріархами, які одноголосно дійшли висновку про необхідність церковного суду над Сікорським. 29 березня 1942 року митрополит Сергій заборонив його у священнослужінні і після двохмісячного строку як такого, що не приніс покаяння, заборонив у священослужінні й позбавив сану.

Останній факт із біографії розкольника не дуже обговорюється в сучасних історичних книгах, випущених під егідою УПЦ-КП. Натомість, розкольницькі апологети всіх мастей повчають нас, що “...був наш архіпастир глибокий знавець канонічного права, в серці глибоку мав віру, любив усією своєю щедрою душею свій народ і все своє життя служив Богу і Україні. Великий митрополит мучивсь, страждав за нашу православну церкву, але був непохитний в її обороні, вірою і правдою служив до кінця свого життя” (В. Рожко. Нариси з історії Української Православної Церкви на Волині. — Луцьк, 2001. — С.477). Безперечно, на глибокій любові до народу сучасні апологети філаретівського “патріархату” та інших розкольницьких угруповань прагнуть підняти власну репутацію та авторитет своїх родоначальників.

Нам відоме ставлення Сікорського до комуністичного режиму в СРСР, який у Великодньому посланні (квітень 1942 року) звернувся до своїх вірних зі словами: “Тяжка голгофа перейдена українським народом під ярмом червоної безбожницької Москви”. Та вже зовсім незрозумілою в світлі відсутності джерел є позиція по відношенню до німецької влади. “Нацистські окупанти все більше і більше сковували його діяльність, забороняють візитації, а з кінця 1942 року аж до вигнання їх з України проводять масові репресії проти священиків і вірних УАПЦ. Владика на все це гостро реагує, але його протести залишаються без відповіді”, — плачуться неоавтокефальні апологети. (В. Рожко. “Нариси з історії Української Православної Церкви на Волині. — Луцьк, 2001. — С.477).

Декотрі з них, при вирішенні даного питання, вибрали зовсім іншу позицію. Мабуть, керуючись правилом, що найкращим захистом є напад, один із нинішніх аналітиків розколу філаретівець Артур Губар безсоромно у 1999 році опублікував брошуру під назвою… “Духовенство Московської патріархії на службі у Гітлера: 1941-1944 роки”. У ній, називаючи устами “архієпископа” Никанора Абрамовича представників Автономної Православної Церкви (її глава митрополит Олексій (Громадський), розстріляний у 1943 році, зберігав канонічну єдність з митрополитом Сергієм (Страгородським)) “білогвардійщиною”, “миколаївською професурою та “піхновською ура-російською черню”, автор водночас намагається безглуздо звинуватити їх у колабораціонізмі з місцевою німецькою владою. При цьому представники УАПЦ, як годиться, змальовуються такими собі мучениками-катакомбниками нацистського режиму.

Невже й справді так погано почувалась верхівка розколу у нових умовах? Як же тоді пояснити радісні оклики “митрополита-адміністратора” (поміщених у архієрейських циркулярах, опублікованих весною 1942-го) типу: “Дякуючи Всевишньому Творцеві і Великому Вождеві Німецького народу Адольфу Гітлеру та його переможній армії, ми, українці, куємо свою долю...” або ж “Верховного вождя народу німецького, Високий уряд і христолюбиве військо хай пом’яне Господь Бог”. Звідси не дивно, що поряд з подібними цитатами без жодних сумнівів радянські дослідники згодом нагороджували їхнього мовця епітетами “вірний гітлерівський пес з владичим хрестом” чи “Іуда в рясі”. Звичайно, сучасні апологети розколу дружно заперечать, що це видумки атеїстів, чи у всякому разі вимушена форма офіційного звертання того часу, але документи, створені самими ж полікарпівцями й використані лише у внутрішньому обігу, підтверджують вищенаведені факти.

Візьмемо хоча б для прикладу лист Сікорського до глави Автономної Церкви митрополита Олексія (Громадського), де він у вигнанні більшовиків з України завдячує “хоробрій німецькій армії, що викликала непідробну радість в українських церковно-громадських колах” (Держархів Волинської області Ф. Р-1021, Оп. 1, Спр. 4, арк. 26).

Про контакти з вермахтом й місцевою адміністрацією та натяки на зовсім “не прохолодні стосунки” ми можемо віднайти й у писаннях самих розкольників. З “Нарису історії УПЦ на Волині” дізнаємось, що “24-го січня 1942 року Адміністратор УАПЦ владика Полікарп був прийнятий заступником рейхкомісара фон Велдельштедтом у присутності отців Василія Варварова, Ананія Теодоровича. Голова Волинської Церковної Ради професор Неофіт Кибалюк зачитав декларацію владики, в якій наголосив, що зверхником церковної влади Святої Православної церкви на підставі діючих правно-канонічних актів і основ призначено Адміністратора Православної Церкви на звільнених від більшовиків землях владику Полікарпа”. (В. Рожко. “Нариси з історії Української Православної Церкви на Волині. Луцьк, 2001. — С. 477). Правда, далі коментуючи цей факт, дослідник вказує на вияв симпатії окупантів до автономістів, хоча таке трактування зовсім не відповідає реальним фактам. Звернімось до першого тому “Мартирології Українських Церков” — основоположного документального джерела брошури Артура Губара. Описуючи важкі умови праці Никанора Абрамовича — автокефального “єпископа” у Києві — автор неодноразово звертається до листа, написаного на ім’я Луцького “митрополита” 21 квітня 1942 року й при цьому вперто обминає один абзац. “Ми нічого з цим (мається на увазі некорисний для УАПЦ тодішній стан справ у місті. — В.В.) не можемо вдіяти, а мусимо скоритися владі і піддатися цій болячій операції. Тут нема ніякої ради: єдина рада це у Вас там в Рівному поворожити взагалі на нашу користь, щоб тут були до нас трохи прихильніші” (Мартирологія Українських Церков. Документи, матеріали. У 4 т. — Т.1; — Торонто; Балтимор, 1989. — С. 714). Мабуть, будь-які коментарі в даному випадку будуть зайвими.

Інше питання: чи й справді “ворожив владика”? Розкольники одноголосно твердять, що ні, радянські дослідники — зовсім протилежне, при цьому точно вказують час і місце звершення “ритуалу” — кабінети генерал-комісара Волині і Поділля Шене та начальника політвідділу генералкомісаріату Краузе. (Георгій Петровський. З хрестом і ножем // Радянська Волинь. — 1961. — 19 листоп.).

При вивченні проблеми на цей документ вдалося натрапити випадково. Цікаво й те, що знаходився він зовсім не в архівах релігійних установ чи організацій, а у “Фонді східної пропаганди”, де вміщені вирізки з публікацій газети “Цайтунг телеграф (Україна)”, що стосувалися розхвалювання щасливого життя робочого люду в імперії Третього Рейху. Переглядаючи матеріали з кольоровими фотографіями задоволених роботою жінок-остарбайтерів, що працюють за сучасними прядильними машинами чи допомагають у сільському господарстві, потрапляємо на пожовклий від часу документ, який хочеться навести повністю.

“Відозва Владики Полікарпа, Архієпископа Луцького і Ковельського, Адміністратора Православної Автокефальної Церкви на визволених українських землях.

Близько рік, як славна німецька армія на приказ Великого Фірера, перейшла східні границі і розпочала боротьбу проти страшного ворога людства і європейсько-християнської культури — московсько-жидівського комунізму. За цей час осягнено непереможним німецьким військом в його хрестоносному поході на схід величезних успіхів. Звільнені від жорстокого гнобителя нашого українського народу майже всі українські землі.

Але гігантична боротьба поміж двома світами ще продовжується. В цій боротьбі й ми всі не сміємо стояти осторонь. Визволені від комуністичного рабства, повинні прикласти всіх зусиль, щоб допомогти остаточно розбити ворога.

Коли героїчна німецька армія далі проливає кров на фронті бою, ми повинні, разом з німецьким народом, тримати фронт праці. Цей фронт вимагає тисяч робочих рук, як в сільському господарстві, так і на фабриках і заводах.

Наш святий обов’язок і інтерес нашого українського народу — всіма засобами збільшувати цей фронт праці.

Тому, на заклик німецької влади до виїзду на роботи до Німеччини, український народ повинен масово зголошуватись, вважаючи за священну повинність і честь для себе дати робітника на протикомуністичний фронт праці.

До цього кличу свою паству, а все чесне духовенство прошу також вияснювати своїм парафіянам усі сприятливі умови і нагороди, якими обставляється праця робітника в Німеччині та забезпечується також його родина, яка залишається на місці.

Українське селянство та робітництво нехай буде свідоме того, що своєю інтенсивною працею, як дома так і в Німеччині, у ці великі історичні часи воно сприятиме кращій будуччині цілої України (виділено мною. — В.В.).

Полікарп, архієпископ Луцький і Ковельський, Адміністратор. Луцьк, Року Божого 1942 травня, 16 дня” (Держархів Волинської області Ф. Р-69, О.1, Спр.310, арк.3).

Як бачимо, “Відозва” містить квінтесенцію соціально-політичних поглядів Сікорського.

У перший день війни майбутній патріарх Сергій (Страгородський) звернувся до віруючих з проханням стати на захист своєї Вітчизни, незважаючи на те, скільки горя та страждань принесла Церкві сталінська репресивна машина. “Церква Христова благословляє всіх православних стати на захист священних кордонів нашої Батьківщини”. Звернувся місцеблюститель і до пастирів, включаючи й тих, що знаходилися в окупованих землях (до речі, тоді ще владика Полікарп не був підданий церковному суду). “Нам, пастирям церкви в такий час, коли Вітчизна закликає всіх на подвиг, негідно буде лише мовчазно споглядати на те, що діється навкруги: малодушного не підбадьорити, не втішити засмученого, невпевненому нагадати про обов’язок і волю Божу. А якщо понад це, мовчазність пастиря, його недоторканість до переживань своєї пастви пов’язується ще і з лукавими розрахунками відносно можливої вигоди на тому боці кордону, то це буде пряма зрада Батьківщини й свого пастирського обов’язку” (История РПЦ. Том 9. — М., 1997. — С. 262). Як відомо, в роки війни віруючими було зібрано не один мільйон карбованців на потреби війська, а величезна кількість православних синів Вітчизни безстрашно склала голови у нелегкій боротьбі.

До чого ж закликав “владика-адміністратор”? Він відверто радів, що врешті-решт славна німецька армія розпочала “хрестоносний похід на схід”. Дарма, що ця ідеологія перегукується з окультними мотивами нацистської верхівки, котра знаменно розпочала план “Барбаросса” у той самий день, що і “славні” тевтонці проти військ Димитрія Донського — 22-го червня. Та чи зможе Артур Губар та його однодумці розтлумачити нам величання та поклоніння “владики” перед “Великим та непереможним Фірером — уособленням християнсько-європейської культури”, коли кожному відомо, що останній відкидав будь-які християнські моральні цінності й прагнув відродити давній німецький язичницький культ?

Звичайно, здавалося непереможний вермахт добився у своєму просуванні на схід величезних успіхів: більше шести тисяч сіл разом зі своїми жителями зникли з лиця землі, понад мільйон мирних жителів есесівці та поліцаї вивезли на примусові роботи в Німеччину, була знищена й чимала кількість православних храмів (часто з замкненими всередині парафіянами), а “всесильний” німецький офіцер реально споглядав у бінокль радянську столицю. Та чи давало все це будь-яке моральне право людині, що вважала себе православним пастирем, так грубо обдурювати своїх вірних, загравати з окупантською владою в той час, коли була реальна можливість уникати будь-якої ідеологічної співпраці? Адже ж ніколи не прозвучали подібні заклики зі сторони ієрархії Автономної Церкви (про подібні речі ми так і не знайшли будь-якого факту в дослідженні пана Губара).

Багато істориків, розглядаючи подібні критичні моменти церковної історії, коли загарбники та духовні поневолювачі відбирають у народу його природні ресурси та матеріальні надбання, сходяться на думці про те, що головним завданням ієрархії у таких випадках є ні в якому разі не “продати” душі своїх віруючих. Як бачимо, Полікарп Сікорський за допомогою авторитету Церкви не тільки розділяв, а реально втілював у людські душі схиблені політичні амбіції „великого Фірера” та продав тисячі православних людей у рабську неволю. Як свідчать документи історії, проста, неосвічена паства, яка цілковито довіряла Церкві, виконувала свій “святий обов’язок” й без ніяких побоювань відкликалась на звернення свого “архіпастиря”, а “чесне духовенство” УАПЦ, що волею-неволею пояснювало усі сприятливі умови і нагороди, часто включалось у громадські комітети по вивозу людей до Німеччини, чого й не відкидають націоналістично настроєні історики. (Ю. Миколайчук, В. Данилюк. Свічка віри горіла завжди // Молода Волинь, — 1992. — 4 верес.).

Отож, стверджуючи, що прихід “других совєтів” не обіцяв священикам УАПЦ нічого хорошого, ми мусимо констатувати: перш за все Полікарп Сікорський зі своїм духовенством покидав Україну, не стільки лякаючись відповіді за свої націоналістичні переконання, як через ідеологічну співпрацю з нацистами та зраду своїх прямих пастирських зобов’язань. Дивує те, що сучасна верхівка схизматичних угруповань зраджує не тільки свою віру, але й своїх батьків. Адже відомо, що батько нещасного Михайла Денисенка загинув як воїн-визволитель рідної землі від німецьких окупантів…

 

 






 Володимир СВИСТУН. Розколу провокатори й пірати-плагіатори
 Володимир Свистун
 Володимир СВИСТУН. Свідчення правди не має меж (Православна журналістика в сучасній Польщі)
 Володимир СВИСТУН. Рятуючи тіла і душі. Київські монастирі в роки Великої Вітчизняної
 Володимир СВИСТУН. Свято-Успенському Низкиницькому монастирю - 360 років
 Олександр АНДРУЩЕНКО, Володимир СВИСТУН. Про “Солодку гору” кришнаїтів
 
generic viagrapurchase viagrabuy viagra onlineorder viagrageneric vigrapurchase vigrabuy vigra onlineorder vigrageneric viargapurchase viargabuy viarga onlineorder viargageneric cialispurchase cialisbuy cialis onlineorder cialisgeneric clomidpurchase clomidbuy clomid onlineorder clomidgeneric levitrapurchase levitrabuy levitra onlineorder levitrageneric propeciapurchase propeciabuy propecia onlineorder propeciageneric kamagrapurchase kamagrabuy kamagra onlineorder kamagrageneric accutanepurchase accutanebuy accutane onlineorder accutanegeneric zithromaxpurchase zithromaxbuy zithromax onlineorder zithromaxgeneric amoxilpurchase amoxilbuy amoxil onlineorder amoxilgeneric zoviraxpurchase zoviraxbuy zovirax onlineorder zoviraxgeneric deltasonepurchase deltasonebuy deltasone onlineorder deltasonegeneric topamaxpurchase topamaxbuy topamax onlineorder topamaxgeneric lexapropurchase lexaprobuy lexapro onlineorder lexaprogeneric flomaxpurchase flomaxbuy flomax onlineorder flomaxgeneric flagylpurchase flagylbuy flagyl onlineorder flagylgeneric synthroidpurchase synthroidbuy synthroid onlineorder synthroidgeneric inderalpurchase inderalbuy inderal onlineorder inderalgeneric tenorminpurchase tenorminbuy tenormin onlineorder tenormingeneric keflexpurchase keflexbuy keflex onlineorder keflexgeneric diflucanpurchase diflucanbuy diflucan onlineorder diflucangeneric lasixpurchase lasixbuy lasix onlineorder lasixgeneric celebrexpurchase celebrexbuy celebrex onlineorder celebrexgeneric doxycyclinepurchase doxycyclinebuy doxycycline onlineorder doxycyclinebuy cheap viagrabuy generic viagraviagra canadadiscount viagracheap viagrabuy cheap vigrabuy generic vigravigra canadadiscount vigracheap vigrabuy cheap viargabuy generic viargaviarga canadadiscount viargacheap viargabuy cheap cialisbuy generic cialiscialis canadadiscount cialischeap cialisbuy cheap clomidbuy generic clomidclomid canadadiscount clomidcheap clomidbuy cheap levitrabuy generic levitralevitra canadadiscount levitracheap levitrabuy cheap propeciabuy generic propeciapropecia canadadiscount propeciacheap propeciabuy cheap kamagrabuy generic kamagrakamagra canadadiscount kamagracheap kamagrabuy cheap accutanebuy generic accutaneaccutane canadadiscount accutanecheap accutanebuy cheap zithromaxbuy generic zithromaxzithromax canadadiscount zithromaxcheap zithromaxbuy cheap amoxilbuy generic amoxilamoxil canadadiscount amoxilcheap amoxilbuy cheap zoviraxbuy generic zoviraxzovirax canadadiscount zoviraxcheap zoviraxbuy cheap deltasonebuy generic deltasonedeltasone canadadiscount deltasonecheap deltasonebuy cheap topamaxbuy generic topamaxtopamax canadadiscount topamaxcheap topamaxbuy cheap lexaprobuy generic lexaprolexapro canadadiscount lexaprocheap lexaprobuy cheap flomaxbuy generic flomaxflomax canadadiscount flomaxcheap flomaxbuy cheap flagylbuy generic flagylflagyl canadadiscount flagylcheap flagylbuy cheap synthroidbuy generic synthroidsynthroid canadadiscount synthroidcheap synthroidbuy cheap inderalbuy generic inderalinderal canadadiscount inderalcheap inderalbuy cheap tenorminbuy generic tenormintenormin canadadiscount tenormincheap tenormin

© протоиерей Георгий Коваленко '1998
© Официальный сервер УПЦ "Православие в Украине" (при перепечатке материалов - ссылка желательна)

Каталог Православное Христианство.Ру